Навігаційний рядок: Головна сторінка > Події > Звернення > Доповідь митрополита Бориспільського і Броварського Антонія: Найкращий церковний журналіст – священнослужитель?

Доповідь митрополита Бориспільського і Броварського Антонія: Найкращий церковний журналіст – священнослужитель?

07 10 2013

Українська Православна Церква на сьогодні має значний досвід успішної реалізації медіа-проектів. Не один раз найкращим православним журналом у межах РПЦ визнавався «Отрок». І дійсно, це оригінальне видання, спрямоване на ту молодь, яка думає, відчуває, переживає. А оскільки такими молодими залишаються практично всі культурні православні люди навіть на пенсії, то це журнал для всіх.

Із його аудиторії випадають тільки діти та такі люди, яким ніколи в гору глянути через власні житєйські турботи. Хочеться сказати, що достатньо одного журналу «Отрок», який є найкращим православним журналом останнього десятиліття, щоб вважати досвід УПЦ у цій сфері успішним.
Але у нас крім цього журналу є ще значно оновлена «Церковна православна газета». Не втрачаючи значення офіційного органу УПЦ, ця газета перетворилася на живе дзеркало всього доброго, що є в УПЦ сьогодні. Православна психологія, православна педагогіка, повернення до найкращого в традиційній православній культурі – ось що є свого роду «родзинками» «Церковної православної газети».

Газета помітно виросла за останні роки, і ми вдячні за це колективу та особливо архімандриту Лонгіну, якого, на жаль, уже немає з нами. Але сподіваємося, що це видання буде і надалі динамічно розвиватися під керівництвом протоієрея Владислава Софійчука.

Так само позитивними прикладами є досягнення УПЦ в інтернет-просторі. Але сам інтернет постійно змінюється. Сьогоднішній успішний інтернет-портал – це не просто візитна картка церкви із новинами. Це універсальний за обсягом проект. Це різноманітні форми інформування, доступні на сайті.

Наприклад, сьогодні люди більш схильні подивитися відеосюжети із новинами, із коментарями, із цікавими інтерв’ю, і все менше схильні читати. Люди хочуть більшого співпереживання, яке можуть дати православні відеосюжети, і це прагнення можна і потрібно задовольняти. Успішно в цьому відношенні розвивається портал «Православ’я в Україні», і потрібно лише нарощувати і якість, і кількість контенту, тобто весь час шукати нове змістовне наповнення.

Також Українська Православна Церква має успішний досвід позиціонування у сучасних медіа. Ви всі знаєте, що сьогоднішні ЗМІ шукають скандалів, намагаються видумати смажені сюжети навіть там, де немає жодних підстав. Звичайно, що із особливим задоволенням деякі ЗМІ в Україні хотіли б мати мішенню для своїх вправ саме нашу Церкву.

Великих зусиль коштує нам знаходити мудру позицію, не давати втягувати себе у війни, у скандали. Але виклики зростають, і потрібно вже думати про “антикризовий менеджмент” для всієї Церкви в цій області. Крім того, найкращий спосіб спростувати негативний образ, який нав’язують ряд ЗМІ, це показати позитив. Ось тут, у донесенні позитивних прикладів та мессиджів до світського суспільства через сучасні медіа, треба виробити певну систему і наполегливо працювати. Я думаю, що накопичений за ці роки досвід потрібен нам саме для того, щоб голос Православної Церкви був почутий суспільством, а наші позитивні справи стали свідченням про силу Церкви та її Засновника. Не можна допустити, щоб представники сучасних медіа вважали, що вони живуть у постхристиянську, постправославну епоху.

Ми – християни – це сьогодення і майбутнє цієї країни. Православна духовність – це той стрижень, без якого не може існувати наше суспільство. І тому проповідь словами і справами про православ’я, його красу і силу, його творчий потенціал для сучасності – це наш обов’язок. Це не лише виконання місії, яка покладена Господом. Але це і усвідомлення нашої відповідальності за долю суспільства, в якому православ’я стало головною культуро-творчою силою в 988 році.
Про дефіцит якісного змістовного наповнення ЗМІ

Відразу зазначу дуже важливий історичний аспект. Як при побудові церковних медіа-проектів, так і при позиціонуванні УПЦ у сучасних медіа ми маємо головну проблему – це дефіцит якісного змістовного наповнення. Мені здається, що така ситуація в Україні склалася об’єктивно, і потрібно всім її вірно розуміти.

У Росії в середині 1970-х років у Церкву прийшли найкращі представники інтелігенції. Символом цього покоління став Сергій Сергійович Аверінцев. Ці люди писали бездоганно гарні тексти з точки зору світської стилістики, і традиційний церковний зміст та власні ідеї вміли подати так, що викликали захоплення значної частини культурної еліти.

В Україні такого роду зустріч інтелігенції та Церкви не відбулася в 1970-х роках, і тому у нас період взаємного зближення затягнувся аж до сьогодні. На жаль, довгий час наша інтелігенція часто вважала УПЦ чимось чужим або з причин ідеологічних, або з причин політичних.

Сьогодні, слава Богу, вже всім зрозуміло, що УПЦ – це загальнонаціональна Церква, яка різко відрізняється від усіх інших, які так і залишилися регіональними або етнічними проектами. Саме життя вже не раз довело, що УПЦ не чужа українському суспільству, а міцно тут укорінена. І навіть більше – українське суспільство виявляє все більше власні корені в тій традиції, яку Церква несе в її чистоті та різноманітті. І якщо в Росії якісний церковний контент для ЗМІ з’явився через 20 років після зустрічі інтелігенції та Церкви, то у нас все ще попереду.

Але ми не маємо права чекати 20 років і зобов’язані відповідні процеси прискорювати, стимулювати. Вже сьогодні необхідно віднаходити людей, які мають і загальну культуру, і традиційну церковність, і їм замовляти продукцію, потрібну для Церкви зараз. На це маємо спрямовувати ресурси.

Не має бути тієї ситуації, що в деяких виданнях до 70% процентів наповнення – це чужі матеріали. Я думаю, що потрібно наповнювати власним змістом. І та генеральна лінія, яку колись взяли Блаженніший Митрополит Володимир і отець Георгій Коваленко на розвиток власного продукту – є вірною. Але все це має виростати природно. І ми не можемо, не маючи аналогічного високоякісного матеріалу, механічно замінювати на місцевий, який нібито буде цікавіший українському читачеві. Він буде цікавіший, якщо це буде висококласний продукт.

При пошуках нового контенту, нових матеріалів для ЗМІ ми стикаємося з двома проблемами. Перша – це постійний дефіцит ресурсів. Думаю, що ця проблема поступово буде вирішуватися, оскільки все більше архієреїв усвідомлюють важливість сучасних ЗМІ, які є чимось більшим за повідомлення про служіння та проповіді, зустрічі та конференції. Без якісних ЗМІ ми не вичерпуємо всі можливості проповіді сучасному суспільству, а отже не виконуємо обов’язок, даний нам від самого Господа. Отже, я очікую нової політики у цьому питанні і в центрі, і на місцях у найближчій перспективі.
Про дефіцит професійних церковних журналістів

Друга проблема, з якою ми стикаємося при пошуках контенту, є ще більш дошкульною: це тотальний кадровий голод. У нас дуже мало людей, які могли б швидко і якісно писати, як того вимагають сучасні умови. Також мало людей, які могли б без підготовки добре говорити на телебаченні та радіо. Треба визнати, що є дефіцит церковних професіоналів. І цей дефіцит викликаний тим, що якісного продукту потрібно все більше, а пишуть чи знімають все ті самі люди – ось практично ті, хто збирається на Фестивалі православних ЗМІ. Звичайно, що потрібне нове кадрове наповнення, особливо якщо ми поступово будемо знаходити в церкві ресурси на якісний розвиток православного контенту.

Де взяти людей? Як їх підготувати до служіння у ЗМІ? Як виховувати нові кадри? Перш ніж дати свої відповіді на ці питання, давайте подивимося на те, як вирішуються проблеми сьогодні. Зазвичай архієрей шукає кандидатуру керівника православного ЗМІ, бажано священика, бажано із великим загальним культурним багажем і добрим стилем писання хоча б в одному жанрі. Так само цей керівник шукає собі команду. А далі розпочинається коучінг, тобто наставництво під час практичної роботи. Проблема, однак, у тому, що такий спосіб віднімає багато часу і сил, а у наставників наших є завжди величезний дефіцит і першого, і другого.

Інший спосіб – взяти журналіста і навчати його специфічним навикам праці у церковних ЗМІ та специфічній мові Церкви в зовнішньому медіа-просторі. Відразу скажу, що це завдання ще складніше. Журналіст має звичку бачити у своїй роботі певну технологію, ремесло, і, не помічаючи того, може сам завдати ударів живій тканині церковного життя. Світському суспільству вже не боляче, що і як би про нього не розповідали журналісти. А Церкві – боляче. Насправді, це добре, що ми ще вразливі, коли нас гострими кутами зачепили ті чи інші журналісти. Це значить, що ми ще живі, і що з нами антропологічна катастрофа омертвіння власне людського ще не відбулася.

Як привчити світського журналіста до обережного ставлення до Церкви? Це фактично є велике завдання прищепити журналісту євангельську мудрість, вміння співчувати, вміння промовчати, коли дуже хочеться говорити. Надати журналісту зовсім інший спосіб мислення, зовсім іншу культуру ставлення до людей – дуже важко.

У нас є катастрофічні приклади, коли світські журналісти, які так і не воцерковилися по-справжньому, роблять православні ЗМІ. І в них так духовно безграмотно і необережно пишуть про все на світі, що кожен номер – це як маленька атомна бомба для душі читача. Чому? Тому, що немає головного – любові. А там, де нема любові, там є гордість, ненависть, видавання власних вигадок за позицію Церкви. І я думаю, що цих журналістів, які не змогли у власній душі вмістити євангельську мудрість, не зуміли наслідувати святих у власному служінні, а стали духовними хуліганами – потрібно зупиняти.

Отже, я би сказав, що ідеальний церковний журналіст – це все-таки священнослужитель або глибоко воцерковлена людина з богословською освітою, що стає журналістом. Бо дуже важко, не будучи священиком і не маючи відповідної освіти, мати євангельську мудрість. Навіть не всі священнослужителі виявляються на висоті, і, буває, видають власні роздуми за вчення Церкви, власні суб’єктивні смаки нав’язують і суспільству, і православним християнам.

Думаю, що сьогодні потрібно знайти і задіяти резерв культурно підготовлених і богословськи освічених людей. Треба знайти висококультурних священиків і семінаристів, що мають схильність до просвітництва та місіонерства. Мають енциклопедичні знання. Сповідують чіткі принципи життя за найвищими моральними ідеалами. Чия особистість не викликає у суспільстві нарікань.

Ось таких людей потрібно було б відібрати в Україні для підготовки церковних журналістів. Це важко, але можливо. Такі люди є.
Про підготовку фахових православних медійників

Якою мала б бути форма навчання для таких людей? Думаю, що потрібна сертифікатна програма із релігійної журналістики. Було б ідеально, якби по результатам навчання можна було отримати два сертифікати. По-перше, світського вишу, наприклад, Інституту журналістики Національного університету імені Тараса Шевченко. В цьому інституті існує власна школа вивчення релігійної журналістики, і вони могли б запропонувати власну програму. А другий сертифікат могла б давати Київська Духовна Академія. Таким чином, випускники отримували б два документи – світський і церковний.

Але відразу зазначу, що ця сертифікована програма має сенс, якщо вона буде насичена практичним змістом. У нас є носії унікальних знань – люди, які пройшли великий шлях у релігійній журналістиці. Лекції та бесіди цих людей потрібно було б записувати і створити онлайн-курс. Думаю, що цим міг би зайнятися отець Георгій Коваленко. Також необхідні заняття, які б проводили висококласні практики із сучасних ЗМІ.

Я знаю, який інтерес викликав на минулому фестивалі майстер-клас Антона Нікітіна. Але знаю, що бувають і невдачі, коли світські спікери занадто туманно уявляють церковну специфіку і тому не можуть порадити нічого конкретного. Думаю, потрібно отцю Георгію пошукати і хорошу команду світських спеціалістів, подивитися на експертів із України, Росії, інших країн.

Деякі висококласні спеціалісти можуть розповісти, які у них є поради для церковних ЗМІ. Але основний матеріал має бути просто технічним: як взагалі робити добрий медіа-продукт. А вже самі слухачі прекрасно додумають, як це застосовувати у сфері церковної журналістики.

Щоб створити онлайн-курс, за наших умов потрібно все-таки піти найпростішим шляхом. Думаю, що доцільно організувати двотижневі курси із релігійної журналістики «вживу», зробити якісне відео із цього матеріалу, а також надавати можливість як пройти практичні семінари, так і витримати іспити. І в результаті слухач таких курсів отримає і певні важливі знання, і певне визнання, оскільки у нього будуть на руках відповідні сертифікати.

Курси необхідно продумати так, щоб це було і підвищення кваліфікації для тих, хто вже давно займається релігійною журналістикою. Потрібно шукати унікальних носіїв досвіду, яких було б цікаво слухати всім. І нехай таких спікерів буде менше, але вони мають бути максимально задіяні.
Про школу релігійних ЗМІ для священиків і світських журналістів

Окремим проектом необхідно організувати школу релігійної журналістики для світських журналістів, які вже працюють або здобувають фах, і хотіли б працювати або в церковній журналістиці, або висвітлювати церковні теми у світських ЗМІ. Будемо виходити із того, що на цю школу прийдуть професіонали і нам не потрібно вчити їх писати і робити репортаж. Для таких людей потрібно продумати програму підвищення кваліфікації, побудовану на позитивних прикладах. А ці приклади є.

Іноді читаєш репортаж світського журналіста із ювілейного торжества і бачиш, як багато і вірно він підмітив. У результаті – цілком церковний матеріал, який проситься на сторінки нашого ЗМІ, а не лише світської газети. І поруч покладеш прісний прес-реліз єпархіальної прес-служби і стає і сумно, і боляче за невикористані можливості.

Ми повинні показати світським журналістам, що в їх роботі вважаємо вдалим, з чого можна брати приклад. Тут може бути задіяний і український досвід, і зарубіжний. Потрібно дати нові ідеї, підказати вдалі технології, показати, які існують резерви. Самі світські журналісти між собою кажуть: «релігія добре продається».

Тобто тема релігії цікава читачам і глядачам. І якщо цю цікавість не вдовольняти позитивними матеріалами, матимемо негативні. А навчити знаходити позитив – це могло б бути нашим завданням. Життєві приклади сучасного християнського подвигу, сучасне богослов’я, здобутки православної освіти та волонтерства – про все це потрібно розказати. Тоді не будуть вишукувати чи вигадувати негатив.

Можливо, ці дві програми – для священників і світських журналістів – можна було б зробити інтегрованими, коли частина занять – спільні, частина – спеціальні для кожної із аудиторій. Але мені здається, що скоріше це мають бути два різні проекти, тоді ми краще зможемо врахувати потреби кожної із наших аудиторій.

Окремим напрямком роботи мала б стати підготовка спецкурсу для семінарій з основ релігійної журналістики. Такі знання необхідні, але це має бути не спецкурс для галочки, а продумана програма, яка мала б максимальну ефективність і була б цікава для студентів. Можна було б почати цього року із факультативу, відвідування якого буде рекомендованим для студентів бакалаврату і магістратури. В Києві є можливість організувати повноцінну практику студентів практично у всіх галузях церковної журналістики. І тих студентів, які матимуть схильність до роботи в церковних ЗМІ, можна було б спрямувати на послух в наші київські структури: і газету, і радіо, і телебачення. Тут повинен бути індивідуальний підхід сьогодні, і напрацювання форм навчання і практики, які ми могли б завтра запропонувати всім семінаріям в якості спецкурсу «Основи релігійної журналістики і піару».
Про церковний PR

До речі, багато хто боїться слова «піар». Насправді церковний піар – це зв’язки церковних структур із громадськістю (як і перекладається “public relation”). І це наша просвітницька діяльність у медіа-просторі.

Також треба вже сьогодні усвідомити важливу тенденцію: на фоні сучасної світської журналістики наша церковна журналістика все більше буде нагадувати саме піар. Адже сучасна журналістика все більше спекулює на людських пристрастях. Телевізійні новини деяких українських телеканалів вже сьогодні мають основні три завдання: розважати, лякати, маніпулювати.

Відповідно, навіть беручи завжди цікаву для глядачів тему релігії, висвітлюють все у цьому руслі: починають із маніпуляцій із матеріалом та глядачем, переходять до залякування і потім намагаються розважити і насмішити. Звичайно, такий формат журналістики для Церкви є викликом.

Три основні завдання церковної журналістики прямо протилежні цьому світському постмодерністичному формату. По-перше, церковні ЗМІ покликані займатися християнським просвітництвом. Це завдання прямо протилежне задачі світських ЗМІ розважати людей. Церква прагне, щоб люди завжди мали змогу пізнавати істину, задумувалися над головним, дізнавались, якими є християнські традиційні цінності та принципи моральної поведінки.

Друге завдання церковної журналістики – це виховувати. І якщо сучасною людиною прагнуть маніпулювати, церковні ЗМІ мають забезпечувати простір для духовного саморозвитку, надавати можливості для самостояння в істині, для збереження внутрішньої християнської свободи від спокус нашого часу. Третє завдання – це дати людині відчути причетність до Бога, до Церкви, до громади однодумців. Якщо світські ЗМІ людину лякають, то Церква дає відчуття захищеності та спокою.

Все це означає, що світська журналістика відходить все далі від інформування, виховання, просвітництва, взагалі – все далі від позитивних установок та цінностей. І тому, хочемо ми чи не хочемо, а релігійна журналістика стає все більш схожою на пропаганду позитивних цінностей та прикладів, про які Церква намагається систематично розповідати і віруючим, і світові.

У нашій церковній журналістиці все більше можуть стати у пригоді методи того позитивного піару, який використовують держави чи великі корпорації. Наша журналістика буде балансувати між позитивним висвітленням церковного життя, яке ще належить за стилем до журналістики, і власне піаром. У цьому не потрібно бачити якусь трагедію.

Наприклад, журнал «Форбс» розповідає про специфічний прошарок суспільства – про багатих і успішних. Розповідає об’єктивно, але із симпатією до тих людей, про яких розповідає. І ця симпатія відчувається, навіть коли критикують когось. І ось оскільки у цьому виданні не допускають критиканства і прийомів, звичайних для сучасної преси, час від часу лунають звинувачення, що «Форбс» відступив від журналістики, а став займатися піаром.

Але все кожен раз стає на свої місця, бо позитивна журналістика – це все-таки журналістика. І при всій подобі до піару, при використанні аналогічних методів – залишається журналістикою. Якщо світські журналісти можуть розповідати позитивно і переконливо для суспільства про тих, кого – будемо щирі – суспільство вважає для себе подразником і навіть ворогами, то тим більше церковні журналісти можуть розповісти і вірним, і суспільству про Церкву. Треба бути професіоналами. Треба мати позитивні цінності. Треба вміти цікаво розповідати цікаві історії. І треба церковному журналісту слухати Духа Святого, який своїм натхненням може додати іскру щирості та правди у кожен матеріал.
Про спеціальність «релігійна журналістика»

Отже, готуючи церковних журналістів із спеціальності «релігійна журналістика», краще відразу дати їм і знання із області «піару». Це – лише технології, яких не треба боятися. Навпаки, у позитивному піарі, який не має лицемірства, багато взято від принципів місіонерської роботи. Ми ще часто вагаємося – а чи буде працювати той чи інший місіонерський прийом сьогодні. А коли ми чуємо, що практично те саме радять піарники, то вже маємо бути більш сміливими.

Єдине, що є абсолютно неприйнятним для релігійного журналіста – це порада не бути собою, говорити одне, а чинити інакше. Така позиція неприйнятна не лише тому, що вона суперечить Євангелію. Люди зараз відчувають лицемірний і фальшивий піар, і як не сьогодні, то завтра відвертаються від таких лицемірів. Я сказав би, що одне із головних завдань при підготовці релігійного журналіста – це навчити його уникати таких ситуацій, коли вільно чи невільно потрапляєш у парадигму лицемірного піару.

І я дуже хотів би, щоб була організована підготовка за окремими напрямами. Робота в журналі чи газеті – це одна специфіка. Робота на телебаченні чи радіо – інша. Праця в інтернеті – ще одна окрема галузь. Потрібно, щоб ті, хто навчатимуться чи підвищуватимуть кваліфікацію, мали базові знання в усіх цих областях і були повноцінними «універсальними журналістами».

Необхідно, щоб такі люди не боялися потім взяти на себе роботу в тій чи іншій сфері. Тим більше, що інтернет уже дозволяє мати і на сайті елементи телебачення, і жанри, характерні для журналів чи газет, повертаються на інтернет-портали. Але все-таки потрібна спеціалізація. Релігійний журналіст повинен мати вичерпну кваліфікацію у якомусь одному жанрі обов’язково і разом з тим повинен бути готовим до виконання будь-яких завдань, які може поставити перед ним життя.

І ще одна проблема. Необхідно дати всім нашим священнослужителям базові знання у сфері зв’язків зі ЗМІ та громадськістю, розповісти про технології спілкування із різними категоріями журналістів, про специфіку праці із різними суспільними елітами. Бо тут така сфера, що можна багато виграти і багато втратити. Не можна, щоб нашим священикам казали: «Вміли приготувати, але не вміли подати». Треба навчити «подавати», бо не у кожного є природний талант.

Думаю, що потрібно віднайти можливості проводити спеціальні тренінги в наших семінаріях для студентів та в єпархіях для священиків, а, можливо, і для архієреїв. Давайте скажемо собі правду: середовище, в якому ми працюємо, стає все більш прагматичним і агресивним, все більш лицемірним і секулярним. Журналісти іноді готові «рідну мати продати» заради красивого репортажу. І заради рейтингу готові піти на різні маніпулятивні сюжети і про матір-Церкву, вигадуючи смажені факти і маніпулюючи свідомістю, штучно створюючи провокації для священиків.

Все це падає на добре підготовлений ґрунт дезорієнтованої свідомості рядового споживача інформації. У звичайного глядача вимоги до священика завищені, уявлення про церковні заповіді – туманні, у технологіях маніпуляцій він не розбирається. І тому можемо багато втратити, якщо сьогодні не навчимо священиків елементарним правилам інформаційної безпеки і медійної поведінки.

Я дуже радий, що ми починаємо дискусію про систему підготовки священнослужителів до співпраці із сучасними медіа та реалізації церковних медіа-проектів. Важливо сьогодні почути один одного і почати працювати. Бо завтра викликів буде не менше, а більше. Ми маємо звернути увагу на цю проблему, на нові виклики, знайти сучасні способи підготовки кадрів. Адже ми повинні і проповідувати Євангеліє, і свідчити про святість Церкви та її духовний досвід, і бути завжди готовими всім дати свідчення про те, яким є наше вчення, наше життя, наша любов. Раз світ говорить мовою ЗМІ, то і ми повинні досконало володіти цією мовою. Не для того, щоб стати частиною світу, але для того, щоб світ нас почув. І ми повинні бути в діалозі із усіма, щоб спаслися хоча б деякі. В усякому разі, ми повинні зробити все, що залежить від нас. А все інше нехай виповнить Господь своєю благодаттю!

Оrthodoxy.org.ua

Google Buzz Vkontakte Facebook Twitter Мой мир Livejournal SEO Community Ваау! News2.ru Korica SMI2 Google Bookmarks Digg I.ua Закладки Yandex Linkstore Myscoop Ru-marks Webmarks Ruspace Web-zakladka Zakladok.net Reddit delicious Technorati Slashdot Yahoo My Web БобрДобр.ru Memori.ru МоёМесто.ru Mister Wong